Недостатньо швидке зниження серцево-судинної захворюваності та смертності з початку 90-х років у країнах, що досягли значних успіхів у боротьбі з артеріальною гіпертонією, визначило пріоритетність двох напрямків в лікуванні цієї патології: акцент на нормалізацію артеріального тиску і пошук засобів, які б не тільки знижували тиск, а й попереджали або сповільнювали прогресування ускладнень.
Гіпотензивні препарати першого ряду - це діуретики, бета-адреноблокатори, антагоністи кальцію, інгібітори АПФ, блокатори рецепторів ангіотензину II і альфа-адреноблокатори. Зниження летальності та ризику серцево-судинних ускладнень на тлі лікування тіазиднимидіуретиками і бета-адреноблокаторами підтверджено клінічними випробуваннями. Якщо немає протипоказань (наприклад, гиперлипопротеидемии, гіперурикемії, порушень толерантності до глюкози), їх можна вважати препаратами вибору. За силою гіпотензивної дії діуретиків та бета-адреноблокатори не поступається антагоністи кальцію та інгібітори АПФ. Ризик побічних ефектів при їх застосуванні низький, тому гіпотензивну терапію можна починати і з них. У більшості хворих з легкою та помірною артеріальною гіпертонією для зниження артеріального тиску досить монотерапії.
При призначенні гіпотензивних засобів враховують їх вартість та лікарські взаємодії. Треба прагнути використовувати мінімальні дози гіпотензивних засобів. Кожні 1 -3 місяці дозу при необхідності міняють.
Якщо який-небудь препарат виявився неефективним, то замінювати його іншим з тієї ж групи сенсу не має. Якщо ж, навпаки, препарат добре знижує артеріальний тиск, але виявляє притаманне тільки йому побічна дія, то така заміна вельми доцільна.
Найцікавіші новини